Аналізуючи історичні підходи до розгляду поняття культурної ідентичності, можна стверджувати, що у минулому усталилися два шляхи до вирішення цієї проблеми. З одного боку, панував картезіанський підхід, згідно з яким людина зводилася до дихотомії свідомості і розуму. Інший підхід був в опозиції до
першого; згідно з ним, не існує людини взагалі, але натомість кожна особистість є культурно і національно закоріненою. Станом на початок ХХІ ст. вважається, що обидві ці позиції не відповідають
повною мірою людській природі. Сучасний стан філософської думки вимагає пошуку такої нтерпретативної схеми, у якій людина, свобода і культурна ідентичність постали б як взаємодоповнення, а не взаємовиключення. Персональне розгортання ідентичності відбувається у певному комунікативному середовищі і взаємопов’язане з наявними мовленнєво-дискурсними практиками.
