Синергетична парадигма як теоретична основа коеволюції природи та суспільства

Abstract

Сьогодні досить часто на конференціях різного рівня і тематики, у статтях і монографіях зустрічаються тези, які визначають сучасне суспільство як самоорганізоване, нерівноважне, дисипативне, нелінійне утворення, вивчення якого потребує розробки нової постмодерної, постнекласичної чи то деконструктивної методології. Не вдаючись до аналізу перелічених світоглядних орієнтацій, скажемо одне – більшість із них розроблені представниками західної соціології, психології чи політології, які, базуючись на фактичному матеріалі, – суспільних відносинах новітньої доби, постулювали їх наявність, не вдаючись до глибокої науково-філософської рефлексії. Натомість, дефініція явищ і процесів, які викликали зміну етичних, аксіологічних, гносеологічних та онтологічних орієнтирів соціуму кінця ХХ-поч. ХХІ ст., є однією із головних задач практичної філософії, котра, усвідомивши наслідки науково-технічного прогресу і здобутки сучасного природознавства, здатна виробити їх соціокультурне оточення та запропонувати такі коеволюційні методи конституювання суспільства, які з одного боку спрямовуватимуться на вирішення існуючих проблем, а з іншого – забезпечуватимуться історико-науковими підходами до його прогнозування, моделювання, експериментування, діагностування тощо.