Відтворення метафоричних термінів та оказіоналізмів в українсько-англійському перекладі роману В. Рафаєнко «Мондегрін. Пісні про смерть і любов»

Abstract

Поняття метафори у мовознавстві має тривалу й багатошарову історію, яка починається ще з античної риторики й поступово приводить до сучасних когнітивних концепцій. Уже в працях Арістотеля метафора розглядається як особливий прийом перенесення назви з одного предмета на інший за ознакою подібності, тобто як «перестановка» імен у межах мовної системи. У класичній традиції метафора тривалий час сприймалася насамперед як троп, як засіб прикрашання мовлення, пов’язаний із майстерністю оратора чи письменника. Такий підхід закріпив за метафорою статус другорядного, факультативного явища: вона ніби стояла поруч із «нормальним» уживанням слова, хоча й наділялася великою виражальною силою. У риториці Нового часу цей погляд у цілому зберігався: метафора тлумачилася як стилістичний прийом, який надає тексту емоційності, урочистості або образності, але не зачіпає глибинних механізмів мислення. Поступове переосмислення такого «декоративного» бачення метафори починається в ХХ столітті, коли лінгвістика дедалі більше звертається до психології, філософії мови та семіотики. У різних школах – від структуралізму до функціоналізму – простежується спільна тенденція: метафору перестають розглядати як випадковий відступ від норми і починають сприймати як природний спосіб організації мовної картини світу. У працях українських дослідників наголошується, що метафора не лише прикрашає висловлювання, а й відіграє важливу роль у формуванні мовленнєвої картини дійсності, у кодуванні культурних смислів та в концептуалізації досвіду людини.